(...)
И леґинє уж спод шопи санки вицагнули,
за санканє облюбене вєдно ше спрагнули.
Коньом красним гриви крашнє позаплєтовали
з пантлїчками – и швицацо уж их вичесали.
Виведли их з хлїва вонка и уж запрагнули,
красни штверци и зубадла на нїх уж складнули.
И напредок вец до санкох вони пошедаю,
а назадок ше дзивчата млади намесцаю.
«Дзеци мойо,« мац им добра шумнє наказує
и зоз златним своїм словом з устох прегварює:
«Же би ви на себе шицки добре мерковали,
барз нє гоньце, же бисце ше нє попреврацали!»
Стоя конї запрагнути – швидки як татоши
цо за нїх приповедаю, же их кридло ноши.
Стоя шумни и пишацо глави випишую,
як школяре по таблїчкох цо их виписую.
Стоя в санкох бесноноги и нєвиробени,
та буґери аж трепеца по нїх намесцени.
Стоя вони – алє лєдво – з копитом дубкаю,
кеди капуру отворя, пажерно чекаю.
А нараз капура свойо кридла розширела
и зоз двора на драгу им драгу отворела.
Чмиґнє батог – скоча конї з санками лєцаци,
а з нїх глас ше розлєт гласни валалом гурчаци.
Зашпивали полним гарлом хлапци и дзивачатка,
шерцо младе им шпиванка вешелї пресладка –
и од нього през уста ше любко вицагує,
шицок валал своїм гуком – медом наполнює.
Лєца вони так на санкох мило шпиваюци,
а старши их попатраю їм завидзуюци;
слаба баба здихла себе – на то подумала
кед и вона так ше дараз на санкох санкала.
А даєден пайташ, як их збачи уж здалєка,
зоз лопату полну шнїгу скрито их причека.
И кед приду уж ґу ньому, шнїг вон на нїх руци,
а шпиванє ше претаргнє од шерца шмеюци.
Та їх млади чарни власи нараз побилєли,
а лїца им так червени барз почервенєли.
И шмеяци єдно друге вец ше отрепую,
а попри тим ище баржей з звиском пришалюю.
Лєца конї як ластовки, гриви им пирхаю,
и пантлїчки заплєцени воздухом лєтаю,
а санки ше вше за нїма скоком заруцую,
и зоз шора вше на други лєгко пребегую.
Уж превезли так ше млади по шору каждому,
и врацаю ше весели ґу свойому дому.
Онємел їх звиск нємирни, згинуло шпиванє,
а лєм чуєш коньох лєгких черкоткох черканє.
Уж су блїзко – а пред хижу мац их випатрує,
застарана з пошмихом их тераз привитує.
Вони ище на остатку єдну зашпиваю,
и до двора сцигню – з санкох уж позихадзаю.
Кед ше змерка, а дзивче ше до ґаздинї збере,
свою кудзель и гарсц влакна под пазуху бере,
та вец видзе зоз капурки – и на драже чека
кед обачи же пайташка идзе єй здалєка.
Привитаю ше и иду до ґаздинї нука,
гей, а ту уж полна хижа и превелька гука;
ту колєскох од кудзелї, вреценох фурканє,
ту веселе и леґиньох, дзивчатох шмеянє.
Ту шпиванки нєпрестане пресладке гурчанє,
ту єй яґод тащка кридлох до нєба лєтанє,
ту ше младе шерцо з огньом своїм розпалює,
ту ше любов – радосц його гласом прегварює.
Ценким гласом дзивче водзи язика свойого
красне слово – шпиваночку до шерца любого.
За ню шицки мило гурча з полнима гласами,
и єй шерцо так провадза з своїма шерцами.
Шпива дзивче, гонї кудзель – влакно припущує,
а златна ше єй нїточка з рукох вишлїзкує,
и округло на врецену ценка омотує;
шпива дзивче, гонї кудзель – нїтки приспорує.
Уж досц позно и мешац ше бляди указує,
же им исц до дому треба, сам им прегварює.
А вони го послухаю, уж ше позбераю,
и нараз ше од ґаздинї з прадкох розхадзаю.
Виду з двора, иду дому мирно, шептаюци,
даєден ше леґинь скриє – груду на нїх руци,
па од мира и шептаня звисок ше розлєє,
плашлїви ше, бояжлїви, на остатку шмеє.
На нїх мешац зарю свою ясну розсипує,
по билим им шнїгу драгу дому указує,
бистрим оком их провадзи, на нїх ше огляда,
и зоз нєба у тим часу ґу нїм зисц зажада.
|
IV
Стало рано, красне рано – з сна ше пребудзело,
стало рано, красне рано – оком препатрело.
Стало воно облєчене у пребилу шмату,
чека нєсцерплїво красни вечар и ноц шяту.
Дзеци як ше лєм пребудза, уж мацер питаю,
чи готови уж торбички за шпиванє маю.
А у пецу пука пруце, пламень забовчує –
чека гладни на бобальку, цо ше вишулькує.
А дзе дзивче крачун прави – його наквицує,
па яблука и орехи златком озлацує,
и вец их з медовнїками на ньго привишує,
лєдво, лєдво и радошнє вечар випатрує.
Уж ше змерка, воно з хижи вонка шмеце нєше,
шерцо му ше треше – слуха одкаль пес то бреше?
Та за тим ше воно гласом з родней хижи ода,
за нїм з дому оцовского пойдзе яґод млода.
Хижа било вибилєна, крашнє спораєна,
а на столє уж ше швици швичка запалєна.
Ой, та як би там нє було шветла горяцого,
дзе ше причекує, жада шветла предвичного?
Браца з брадла до золнїци слами нацагали,
и презлатну ю и оштру до нєй завязали.
А кед ше уж и пацери дзвоном оддзвонєли,
до приклєта там ґу дзвером сламу намесцели.
Вец до хижи шицки войду, найстарши останє,
вон ма принєсц сламу нука, зоз ню винчованє.
Та на дзвери вон задурка – войдзе з крочаями,
одкриє ше и прежегна – почнє зоз словами:
«Нєшка Христос, Цар нєбесни, мал нам ше народзиц.
Нєшка Христос, Цар нєбесни, мал зоз нєба сходзиц,
нєшка мал вон нас одкупиц, зоз гриха вибавиц,
нєшка за нас жиму церпиц – и себе преславиц.
Так нам пророк Исаия давно пророковал,
и Емануилом його славно наволовал:
«Уж нам Дїва,» – прегварює - «породзела Сина,
Бога, Цара предвичного - Мария єдина!»
А я кущик вам домашнїм принєс оштрей слами,
розсипем ю по тей хижи, най будзе под вами,
же би ви ше у яшелькох Христа споминали,
як на слами на ньго жимней вол, ошлїк дихали.
И зоз сламу принєс я вам красне винчованє,
од народзеного Цара щешлїве жаданє,
же би ви в радосци тоти швета спровадзали,
и вельо их – и весели, здрави дочекали!»
То вон шветочно, ангелски з устох прегварює,
и золнїцу уж розвяже – сламу розсипує.
Од радосци од нєбесней шерца задуркую,
з милоту ше и шятосцу якуш прелївую.
А на очох од радосци слиза препатрує
и наоколо стояцим око наполнює.
Чесни оцец в чолє стої, винчованє вита
и йому радосц на лїцу зоз слизу одкрита:
«Радуйме ше, нєшка шветло у цми зашвицело,
радуйме ше, нєшка дзецко швет тот вибавело,
радуйме ше и вешельме, до нашого дому
прилєцели красни гласи вибавлєню тому.»
Так прегвари вон як ґазда и за стол шедаю,
та пoдзeля ше з вечеру – яку ю уж маю:
ту пресладки мед ше жовци и риби печени,
капушнїки и бобальки – таки облюбени.
Шедза старши так за столом – и иста нєвеста,
хтора други дзень мац нє сце шедзацого места.
Дзеци мали лєм по слами любко ше валяю,
зоз руками по цалей ю хижи намесцаю.
Орехи им мац подзелї, яблука червени,
гей яки им тоти дари мили, барз злюбени.
Вежню пранїк, ґу ножки го стола приложели,
и по нїм ше з орехами радошнє бавели.
А нараз ше под облаком глас якиш зачує,
«Дате ся навеселити?» – так вон припитує.
«Даме, даме « – дораз на то з хижи ше оздзива,
«Народился Исус Христос « – глас весело шпива.
|
